Цит. по: protocol.ua
Фабула судового акту: Справа начебто проста, класичне поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження, але містить багато цікавих висновків із термінами із призабутої теорії, таких як «правова презумція» та принцип правової визначеності.
Прокурор подав до суду позов проти органу місцевого самоврядування, яким просив скасувати розпорядчі рішення цього органу, які стосувалися надання дозволів із земельних питань третій особі. Суд першої інстанції задовольнив такий позов, суд апеляційної інстанції залишив рішення суду першої інстанції без змін.
І хоча третя особа і була включена до суб’єктного складу учасників справи, саме провадження якось відбувалося без її участі. Насамперед, постанова суду першої інстанції не була отримана третьою особою поштою, і, таким чином, третя особа пропустила строк на апеляційне оскарження. У клопотанні третьої особи про поновлення строку на апеляційне оскарження було відмовлено, оскільки матеріали справи начебто містили документи від відділення поштового зв’язку, які підтверджували, що третя особа отримувала лист від суду із постановою суду першої інстанції. На думку суду апеляційної інстанції третя особа також повинна була письмово звернутися до відділення поштового зв’язку, щоб з’ясувати яким чином це поштове відправлення було «вручено йому».
Надалі третя особа звернулася до суду касаційної інстанції із скаргою, в якій наполягала на порушенні її права на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. ВС скасував рішення суду апеляційної інстанції і направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для розгляду скарги третьої особи на рішення суду першої інстанції по суті.
А тепер цікаве. «Все претензии к почте!» - такий зухвалий вислів ми частенько чуємо від працівників канцелярії суду, які брешуть, що направляли нам листами певні документи, а насправді цього не вчиняли або робили неправильно.
Іншими словами діє презумпція добросовісності виконання працівником поштового відділення своїх обов’язків. І така презумпція дійсно має надзвичайно важливе значення, адже поштове відділення в принципі незалежний посередник між судом і учасниками справи. При цьому напис про одержання поштового відправлення учасником справи, в якому зазначене його прізвище, зроблений працівником поштового зв'язку, зазвичай є переконливим доказом отримання відправлення саме адресатом.
Проте, третьою особою були надані документи , які підтверджують неможливість отримання ним поштового відправлення від суду, оскільки в той час третя особа фізично знаходилася за кордоном.
Слід також додати, що повідомлення про вручення постанови суду першої інстанції, на відміну, наприклад, від повідомлення про вручення судової повістки, не потребує особистого підпису та зазначення прізвища адресатом на бланку повідомлення про вручення поштового відправлення. Тобто, до суду повертається повідомлення про вручення тільки із написом про вручення відповідального працівника пошти.
За таких обставин ВС у цій справі і приходить до висновку, що рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення – листа, в якому начебто була постанова суду першої інстанції, не може бути достовірним доказом отримання третьою особою рішення суду першої інстанції.
Тобто, за наявності доказів правова презумція добросовісності виконання поштовим працівником своїх обов’язків щодо вручення рекомендованих поштових відправлень адресату може бути спростована.
Водночас ВС підкреслює, що процесуальний строк оскарження покликаний забезпечувати принцип правової визначеності і є гарантією захисту прав сторін спору. Вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження суди повинні надавати оцінку причинам, що зумовили пропуск строку. Такі причини повинні бути обґрунтованими та мати суттєве значення. Зокрема, відповідно до ст. 11 КАС України особа має право знати про судове рішення у справі, якщо вона є стороною або третьою особою у справі. Оскільки третя особа не знала про рішення суду першої інстанції у справі, принцип правової визначеності однозначно порушений.
